У 1961 року я закінчила консерваторію. Можна було оглянутися і трохи подивитися в майбутнє. Позаду був голод, холод, війна і страх. Сталінскі роки, одним словом. А що ж попереду? Надія. Світ музики. Мистецтво. Я раптом знову повірила в добру основу в людині. Як і багатьом іншим, тоді здавалося, що все ще буде в житті, що післясталінскі роки принесуть радість і щось виправлять. Я вірила в свої сили, тому що мій вчитель, професор і режисер Володимир Чарушніков завжди повчав мене, що для таланту немає перешкод, що терпінням і працею всього добудеш. А працювати я вміла. Я мала прослухування в Київский оперній театр, і отримала дебют в опері Кармен в головній ролі. Восени 1961 року я повинна була співати Кармен! Ніколи до цього не було такого випадка щоб дівчина, тільки-що закінчивши консеравторію, отримала відразу цю роль. Я була на сьомому небі. Директором Київского оперного театру в ті роки був зять Микити Хрущова Гонтарь. Бути зятем вождя, та ще в Києві, старій вотчині Хрущова, означало бути царьком, еміром. Тому що Гонтарь почував себе еміром, то йому належив у театрі цілий гарем. Він не гидував нічим і ніким. Хочеш співати - плати. Після прослухування до мене підійшов головний адміністратор театру і сказав мені що Гонтарь запрошує мене провести з ним на курорті місяць. Ця людина дала мені телефон Гонтаря, щоб увечорі я йому подзвонила і сказала, який місяць для мене зручніший щоб поїхати в Трускавець. І я всю ніч проплакала. Мене мутило від огиди і ненависти. Для чого я вчилася у двох консерваторіях, для чого ж я працювала дні і ночі? Щоб стати кріпацькою співачкою брудного партійного розпусника? Треба щось придумати. І я подзвонила улюбленному професорові Чарушнікову і розповіла про отриманий дебют в "Кармен", про те що він, Чарушніков, мені дуже потрібний. Як він зрадів. _Нашій Ренаті дали Кармен! - кричав він дружині. Зворушений, він давав мені поради, а потім сказав: - Негайно виїзджай у Тюмень. Туди їде на гастролі наша студія. Я буду репетирувати з тобою Кармен усе літо. Потім я дам тобі співати спектаклі і цим ти оплатиш свою дорогу. Він і чути не хотів про оплату його праці. Мій дорогий професоре, ангеле мій, друже мій! Я склала останній іспит, а серце тужно стискалося. Тому що відлетіла юність. Тому що чекав дорослий світ. Який? І я поїхала в Сибір. Ох, як убого і по-жебрацьки жили люди в Тюмені! Серце розривалося від жалю до цих людей на краю світу. Але ми з головою окунулися в захоплюючи репетиції! І дух у мене дійсно захоплювало тому що. коли я вчила музичний матеріял, то я вспівувала партію Кармен, стоячи біля фортепіяно. А коли на сценічних репетиціях з Чарушніковим мені доводилося багато рухатися на сцені, танцювати і поміж цими швидкими рухами одночасно співати, то я швидко втрачала дихання. І мені тепер доводилося нібито заново вспівувати партію, тепер вже в сценічному русі, щоб звикнути тримати дихання.

І в тайзі під відкритим небом десь у Тюмені я співала першу свою "Кармен" для молодих офіцерів ракетної частини. Вдячнішої від цієї авдиторії на світі не було! І було дуже втішно коли ми. в повному гримі і костюмах їхали через усе місто на військових тягарівках на цей спектакль. Народ буквально не міг отямитися з дива. І я повернулася до Києва готова до дебюта і до бою. Я знала що ні на які компроміси з Гонтарем не піду.

Дебют пройшов з приголомшуючим успіхом. Театр був переповнений, вся консерваторія була там, всі мене вітали з успіхом. Після вистави мене привітав і директор театру Гонтарь. Поздоровляючи з успіхом, Гонтарь сказав, що він бере мене в трупу. При одній умові. Я буду виконувати деякі його бажання. Чи не правда. дорога моя? І він дивився на мене владно і цинічно. Ви не забули, що цей був зятем самого Хрущова? Я белькотілащось незрозуміле і тряслася від сорому і огиди. Одначе, мій дебют дав свої наслідки. Вістка про те, що партію Кармен у Києві співатиме вчорашня випускниця консерваторії, облетіла багато театрів країни і на мій дебют приїхали представники цих театрів. через кілька днів я отримала десять запрошень на постійну працю ведучої солістки. Тікати від Гонтаря, думала я, тікати!

І я вибрала Львів, столицю західної України,

чарівне европейське місто,

з прекрасною спорудою оперного театру, з доброю професійною трупою, де співав чудовій тенор Зіновій Бабій, де диригував Турчак.

У Львові 1961 року, куди я прибула, було почуття, що я опинилася за кордоном.

Це було цілковито европейске місто із старовинними будовами,

вузькими живописними вулицями

і чудовими пам''ятниками. Люди тут говорили нібито українскою мовою, а я чомусь не все розуміла. Потім я почала розбиратися: багато разів ця частина України переходила з рук в руки, її окуповували австро-угорці, поляки, німці, з-поза Карпат доходили руминські і чеські впливи. Росія з її мовою тут царювала порівнюючи недавно, з 1939 року по 1941 й, а потім німецька окупація, а потім знову радянська влада. Але звернення "товариш", "громадянка" тут ще не прицепились, тому коли до мене в театрі звертались "пані" Рената, я червоніла, губилася і почувала себе не дуже зручно. Якось прокинувшись в готелі я почула, як жіночий голос кликав: "пані покоївка!" мені стало смішно, там у нас всі "товариші", а тут всі "пани", незалежно від посади.

Мого однокашника по Ленинградскій консерваторії Анатолия також запросили до Львовскої Опери. І всі дами дуже ним цікавились, бо він був красивий і неодружений. Щоб вібитися від палких прихильниць, Анатолий виявляв мені всі знаки своєї прихильності. Для мене він був дбайливим і вірним другом. Ми жили в одному готелі, кожного ранку він приносив мені сніданок у номер, ходив у пральню і навіть прасував мою білизну. Дівиці, поклавші на нього око, почали мене тихо ненавидіти: вони ревнували. Але ми з ним були як брат і сестра.

До нас прилучився іщє один соліст опери Ярослав. Це був вісокий блондин, трохи незграбний, дотепний і веселий. Він багато міркував про політику, і від нього віяло ідеями Олекси. Мені з ним було дуже цікаво, і ми заприятелювали на все життя. У нас створився платонічний трикутник. І ми жили весело й спокійно: мої друзі оберегали мене, а я за них могла піти будь-який бій. Ранками Славко будив мене серенадами під вікном. Ніс у нього був синій, а в руках він тримав кошик пролісків. Потім він уривався в мій номер, куди Анатолий тут же приносив три чашки запашної кави. Згодом ми йшли в кафе снідати, потім на репетиції в театр, потім до ресторану обідати, а потім, якщо не було спектаклю,проводили час в музеях, або ходили

до Стрийського парку, коло якого згодом я отримала квартиру.