Розділ 1. Я йшла полем. Сонце було малинове. Жайворонки гралися в небі. Трава пахнула. І раптом вітер нагнав велику чорну хмару, з якої линув дощ. Греміли громи, блискавки перерізали небо. Громовиця пройшла так несподівано, як і почалася. Я стояла зворушена і щаслива. Мені було тринадцять, а я вже пройшла через пекло. На все небо залягла яскрава семикольорова веселка. І в цей час я почула пісню. Чистий, яскравій голос співав "Вечірній Дзвін". Це було так дивно і так природно! І раптом я зрозуміла, що це був--мій голос. Це співала я вперше в житті. Голос нібито вливался в моє горло звідкись іззовні, срібний і дзвінкий. І з цієї хвилини я зрозуміла своє призначення в житті. Я не знала,що у мене був голос. Я не знала, що можу співати. Але я повинна з цієї хвилини нести мій спів людям. Дивне, химерне почуття, яке з того часу мене ніколи не покидало. Назустріч мені йшла моя бабуня, мокра від дощу і сліз. "Дорога",--сказала вона, "дорога моя, це Бог тобі послав. Яка ти щаслива!"

БАБУНЯ. Моя бабуня походила з багатої князівської родини. Як і багато інших заможних людей, які отримали освіту, вона тяжилася своїм становищем і ставилася із співчуттям до людей бідних і знедолених. Тому вона відмовилася від усіх своїх привілеїв і з молодих років приєдналася до революційного руху. Вона вважала, що революція принесе волю народові і що більшовики проповідують ідеї рівності й братерства. І в день і в ночі вона агітувала, допомогала бідним, чимось керувала і ходила на таємні збори до Клима Ворошилова. Чим це все закінчилося, я розповім нижче.

Батько. Мій тато був кадровий командир Червоної Армії. Яще з пелюшок знала, що мій батько несе шляхетну службу, захищаючи нашу країну від капіталістів. Моє дитинство пройшло на далекосхідньому кордоні коло озера Ханка.

По радіо на прикордонній заставі передавали вірші й пісні про нашу саму прекрасну країну, говорили про нашу щасливу епоху. Але чому, чому тоді тато сидить за столом і вічно заповнює якісь довгі анкети, чому він завжди розпитує маму про її родичів, хто вони були і чи не жив хтось із них за кордоном? Чому мій тато завжди такий нервовій і чому мало не кожної ночі за кимось із командирів приїзджає чорна машина, і вони більше ніколи не повертаються? Чому при кожному стукоту у вікно , або в двері мама полотніє, а в тата починають тремтіти руки? Чому люди бояться один одного? Один командир повернувся, і його не можна було впізнати:із красеня брюнета він перетворився в сивого дідугана, а його чорні очі стали зовсім білими. Всі шепотілися, що на допитах він признався, що його дід був чех із Запоріжжя. Японці часто порушували кордон, всюду йшли розмови про вживання отруйних газів. Мій батько попав у смугу, отруєну газами, і довго лежав у шпиталі. Протигазові маски видавалися тільки війсковим, а для жінок і дітей стояло відро з якоюсь смердячою рідиною і рушником, який на випадок газової атаки треба було намочити цією рідиною і зав"язати ним обличчя. У жінок почався нервовій розлад через страх за своїх дітей і чоловіків. І в моєї мами також.

МАМА. Я страшенно пишалася моєю мамою: вона була рідкісною красунею. Вона була стрункою, статурною, з каштановими кучерями які обрамовлювали її біле обличчя з чутливими губами. У неї були глибокі, млосні сині очі. Коли мама сміялася, всі сміялися. Кінорежисери запрошували маму зніматися в кіно, але бабуня і дідуньо не дозволяли їй цього. "Кіно, це не для дівчини з доброї сім"ї", казали вони. Бабуня хотіла, щоб моя мама стала лікарем.

Коли тата перевели на Далекий Схід, ми перші два роки жили у відчепленому залізничному вагоні, який стояв у підніжжі сопки, в тупику. Навкруги були тільки горби та погорки, що поросли лісом, дзюрчала гірська річечка, та залізничні рейки, звиваючись ховалися кудись, в таємничну далину, звідки кожного вечора приїзджав на дрезині тато. За сопками був кордон з японцями. Тато переустаткував вагон на кімнату, а мама навела в ньому затишок і чистоту і, вилавши нас спати, запалювала керосинову лямпу і сідала за медичні книги і підручники. Інколи вночі вили вовки. Ми здригалися. Мама брала рушницю і виходила з дверей, вдивляючись в темноту. Якось я гірко плакала: в мойому саморобному акваріумі рак з"їв усіх рибок. Мама заспокоювала мене і казала , що так вже утворений світ: сильні нищать слабих. А мені було дуже страшно, бо я також була маленька і слаба. Сни мої були тривожні і химерні: я все тягнулася до сонця, а рак сміявся наді мною, ворушачи вусами. А я все намагалася дотягнутися, тому що думала, що коли я доторкнуся до сонця, то відразу стану сильною і відважною. І я вже майже дотягнулася, як щось мене разбудило. Це мама ошатна і красива, тихо співаючи, прикрашала новорічну ялинку, а тато тримав в руках відразу декілька сонць--це були апельсини, татин подарунок. І тато був такой високийб такий сильний, такий впевний і свій, що всі жахи відразу мене покинули. А потім приїхали люди на дрезинах. Всі були схвильовані і ошатні, особливо зворушені були жінки: і не дивно, до нас на прикордонну заставу приїхав красень і улюбленець всієї армії--маршал Тухачевський! А через місяць він був розстріляний Сталіним під час Великої чистки. Сталін тоді розстріляв усіх, хто був розумніший і більше освічений від нього. А потім тато перевіз нас на "квартиру"--дерев"яний барак із фанери, в якому жили родини військових. Містечко звалося Платонівка при озері Ханка коло прикордонної застави, і ми всі там балакали шепотом, щоб не турбувати сусідів за фанерною перегородкою. Діти прикордонників увесь час гралися в війну, і мені діставалося більше всіх: то я проткнула собі ногу заржавленим цв"яхом, забитим в дошку, то мене штохнув хлопчина з місточка, що заходив далеко в озеро, сам утік, я чудом вибралася з води і потім пролежала три дні в гарячці. Зато я навчилася плавати. То мені так розбили носа при грі "у війну", що я два тижні проходила вся забандажована.

Але що привело маму в повний жах --це те, що я якось заблудилася в кущах богульника і забрела на.....японську заставу! Японський прикордонник відвів мене до червоноармійців. Мама була в істериці! Вона кричала, що це чудо, що я залишилася живою. Це було перше розуміння мною того, що ми всі помремою Раніше чи пізніше. І виявляється це чудове життя з його квітами, річкоюі травою--не назавжди! Це відкриття мене цілково зломало. Я не могла ані їсти, ані пити. І почуття радости у мене з тієї пори затьмарювалося почуттям, що все кінчається, все проходить. Що у всьому є кінець. А поки--що я дивилася у віконце на вогні на японському боці озера Ханка і думала про те, що звідки завжди може прийти смерть. Потім тата перекинули на Західну Україну. Ішов 1941 рік.